актуальність насамперед

Times of Ukraine

actuality first

The Open

Social Tribune

Відкрита

Громадська

Трибуна

Головна - Home

Advertise with us | Contact us

Реклама у нас | Пишіть нам

Історія - История - History

[ думка ]

Війни проти слов'янського світогляду

Автор: Святояр

Слов’янізація значної частини Європи стала визначним явищем в історії людства. Розгортання такої – результат діяльності системипросвітлення, яка несла людям знання світобудови, готувала їх до духовного зростання та самовдосконалення.

Відання основ світобудови допомагало предкам берегти світлу людську душу від рабскості перед хижим антисвітом, який оманою, брехнею, підступом, та підкинутою землянам облудливою окультністю, обкрадав та нищив її.

Від часів появи на Землі людства, просвітленням займалась створена духовними Отцями арійська, рахмано-волхвівськасистема духовного навчання. Така система, очолювана Першою Троянню, утримувала духовний контакт з керівною та творящою силою Всесвіту, власне Творцем та Світлим Ірієм, і допомагала людству зростати духовно.

Контакт зі Світлим Ірієм та Творцем, який здійснювали Старотці-Рахмани (арії), являвся єдиним способом донесення вищої волі світлих сил до людства, до народів та громад усіх країв та поселень. І ця воля завжди була єдиновірним дороговказом людству в намаганні жити у гармонії з волею Творця.

Поширення знань світобудови, розуміння ролі рахмано-волхвівської системи, її Першої Трояні, ієрархії Світлого Ірію, ролі Творця, як єдиного джерела життя у Всесвіті – ось ті знання які отримував кожний, хто шукав осмисленості свого земного буття.

Просвітлення націлювало людей на розуміння цього буття, яке залежало від виконання вищих духовних законів Всесвіту, від тих енергій, якими Творець надихав кожну світлу душу.

Проте, з певного часу, поширенню людського просвітлення почало перешкоджати хиже, вампіруюче, низьковібраційне та вірусоподібне утворення (з позаірійного простору), яке протиставило себе Творцю та Світлому Ірію.

Таке утворення, що назване антисвітом, не володіє власним джерелом енергії. Своє існування воно підтримує виключно завдяки енергіям вкраденим з явної частини Світлого Ірію. Воно являється скопищем найогидніших низьковібраційних польових істот (демонічних створінь та потвор), які націлені на духовні крадіжки та духовні вбивства.

Істоти антисвіту у своїх хижості навчилися ховатися за масками богоподібності та вдаваної світлості (серед таких змій, антихрист, бофамед, люципер, диявол, сатана та безліч інших істот). Вони переслідують лишень одну мету – обікрасти та духовно вбити світлу душу явленої людини.

Енергетичними крадіжками, вбивствами людських душ, істоти антисвіту оголосили війну Світлому Ірію та Творцю. Вони поставили Всесвіт, а з ним і людство, на межу існування.

За останні 80 тисяч років боротьба з антисвітом та його істотами не раз приводила до важливих змін на Землі.

Найбільші з таких змін названі в науці земними катаклізмами. Три останніх катаклізми сталися у XXV-XXIII тис. до н.е., XVII-XVI тис. до н.е., IX-VIII тис. до н.е.

З "Велесової книги" відомо, що після катаклізму XXV-XXIII тис. до н.е. перед Першою Троянню (у наслідок складних обставин) виникло питання про поновлення втраченого рівня духовних знань. Саме це поновлення і стало метою великого походу Старотців-Рахманів у Загір’я-Семиріччя.

Вже після походу, після поновлення усіх духовних знань (знань Вселенського закону), за згодою вищих сил, як вдячність до одного з найшанованіших учителів того періоду, Слави, просвітлені народи починають називати себе слов’янами.

Слов’яни - це вірні послідовники арійського (духовного) світогляду, які живуть у Праві, відають Праву, славлять Праву. Вони шанують Творця та Світлий Ірій (незалежно від мови повсякденного спілкування, від родового походження, місця проживання), і пройшли обряд духовного посвячення.

Таке розуміння слов’янства (як вищої людської духовності) існувало в рахмано-волхвівській системі і в історично осяжну добу. Старотці-Рахмани говорили, що тільки зростання духовного рівня людини є головним критерієм в оцінці її душі для Творця та Світлого Ірію.

Проте, у V-III тис. до н.е., з окультних центрів Африки, з переселенцями до Європи та Азії, у середовище просвітлених народів, потрапляють адепти антисвіту. Ці особи (маги) несуть з собою поняття антисвіту, знання темної ритуалістики та окультизму.

Їх зусиллями формуються темні центри у Єгипті, Західній Африці, Аккаді, Середній Азії, Скандинавії та інших місцях.

Такими центрами вони намагаються оточити щільним кільцем простір довкола Чорного моря, де діє головний рахмано-волхвівський осередок просвітництва, обитель Першої Трояні – місто Арта.

Поступово, до середини I тис. до н.е., під темним впливом занесеного адептами антисвіту окультизму, значна частина населення Європи та Азії перестає шанувати Праву і духовно опускається.

Про таких, духовно падших представників колись світлих народів, Старотці-Рахмани говорять, що вони є ницими рабами антисвіту, служками темних богів, руйнівниками просвітництва.

Самі ж падші, вважають себе особливими, богоподібними та богообранними. Свою егоїстичну "богоподібність" та "боголюдяність" вони проявляють і в назві - готи.

Поширенню готських ідей сприяє поява на європейському континенті азійського чорного мага та завойовника на ім’я Одін. Вийшовши з глибин центральної Азії, Одін та його військо потрапили Волгою на береги Балтійського моря, а далі й до Скандинавії (ІІІ тис. до н.е.).

Тут завойовник і маг створює потужній окультний центр, який діятиме не одне тисячоліття. По смерті Одіна, його ідеї оформлюються у певну релігійно-міфологічну систему - одинізм.

Одинізм стає підґрунтям політики агресії, воєн, грабежу, хижості. Кожен з носіїв одинізму прагнув, по смерті, потрапити доВальгалли – темного скопища істот антисвіту.

У ІІ-І тис. до н.е. послідовники Одіна (готи) рознесли одинізм у середовище підкорених народів Європи – до кельтів за Рейном, галлів за Роною, західних та східних оріїв у межиріччя Вісли, Одеру та Рейну.

Але, не тільки готи поширювали у Європі окультизм, чорну магію та хижі поняття антисвіту. Паралельно, подібну діяльність чинили іскоти – давні переселенці з берегів Західної Африки.

Перетнувши Гібралтар та Піренейські гори у ІІІ тис. до н.е., скоти спрямовують свій рух у двох головних напрямках. Одна їхня частина просувається на північ (на Британські острови), інша - рухається на схід (на Балкани).

Рушійна сила скотів – збройні загони з наявного у них чоловічого населення. Такі загони вчиняють напади на місцеві народи і грабують усі міста та поселення по шляху пересування.

Це відповідає ідеології скотів - їх темній окультності, пріоритету вседозволеності, сили, жорстокості, грабежу та кривавих ритуалів.

У І тис. до н.е. частина загонів балканських скотів переміщається на північний-схід, до Артанії-Сукупії (Скіфії), та займає Північне Причорномор’я біля Кримського перешийку.

Закріпившись у Причорномор’ї, скоти нишпорять серед навколишніх землеробських та скотарських народів та ходять у загарбницькі походи на Кавказ і у Малу Азію. Вони руйнують зв’язки Артанії-Сукупії з державами Азії (Хетською, Ассирійською) та окремими державами Європи (пелопонеською Спартою).

Духівники з Причорномор’я та Подніпров’я сповіщають Першу слов’янську Троянь про неочікувану навалу скотів. Вони вказують на жорстокість та криваву окультність пришельців.

Старотцям-Рахманам Арти стає зрозуміло – над просвітленими народами, над слов’янським світом, нависає велика небезпека. Носії темної окультності бажають розділити слов’янський простір з ціллю повного його знищення.

Щоб осягнути складність ситуації, яка виникла у той час, зрозуміти подальші трансформації слов’янського світу, варто оглянути серію з 14-ти тематичних карт під назвою - "Слов’янський світ та його оточення".

Карти відтворюють ареали слов’янського просвітництва (по їх духовній силі та глибині) та показують головні фактори, які впливали на ці ареали. На картах відтворені маловідомі рахманські та роські назви, які побутували у той час.

Усі ареали на картах розділені на три основні категорії. Кожна категорія характеризується усередненою ступінню просвітленості населення, узагальненим станом енерго-польових характеристик території (що не виключає наявності місцевих особливостей та вкраплень).

Так, перша категорія – це базові землі просвітлених народів, які на картах показані синьою лінією.

Населення таких земель – міцне світоглядно, глибоко відає світобудову, а степінь його духовності є найвищою. Воно рішуче відстоює віру предків, бо живе у Праві, відає Праву, славить Праву.

Це населення самовіддано захищає рахмано-волхвівські та волхвівські осередки бо розуміє їх значення. Навколишні землі тут регулярно освячуються Старотцями-Рахманами і є благотворними для світлих душею людей.

Друга категорія – це землі слов’янотворення (просвітлення), які позначені блакитною лінією.

Тутешнє населення знаходиться у стані усвідомленого навчання. Рахмани на цих землях здійснюють постійне освячення святилищ та храмів, а духівники провадять духовний захист населення.

Землі таких ареалів регулярно очищаються рахманами і волхвами від принесених ззовні темних сил.

Просвітницька система розбудовується, як система міцних духовних центрів та осередків.

Третя категорія – це землі слов’янських впливів, які позначені на картах зеленою лінією.

Тут переважає активна боротьба з проявами темної ритуалістики та чорної магії, та проходить первинна підготовка місцевого населення до просвітництва. Населення набуває перший духовний досвід та знайомиться з Правою.

На цих землях іде постійна боротьба з кублами окультизму, які регулярно формуються ворогами просвітництва, відбувається закладання нових та укріплення існуючих елементів просвітницької системи.

За межами трьох вказаних ареалів показані землі, на яких рахмано-волхвівська система не вела постійного та організованого просвітлення, де не розміщувались волхвівські та рахманські осередки. Тут побутували різні релігійні системи, іноді зі значним відсотком спотворених обрядів та темної ритуалістики.

На цих землях часто знаходять собі місце ворожі до рахмано-волхвівської системи центри, які планують несподівані удари по просвітництву. Тут вони закладають енергетично темні місця (місця чорної сили).

У першій половині І тис. до н.е. ворожі до рахмано-волхвівської системи центри міцно осідають на заході Європи (над Ла-Маншем), у Скандинавії, та у Причорномор’ї.

Вони намагаються якнайшвидше об’єднати свої зусилля для підступної акції проти просвітництва - руйнування головного осередку рахмано-волхвівської системи, обителі Першої Трояні, сакрального міста Арти.

Подія планується на 564 р. до н.е.

У поході на Арту мають взяти участь великі військові утворення західноєвропейських та скандинавських готів, а також великі загони скотів з Причорномор’я та галлів з-за річки Рони.

Рух військ має бути непомітним, з різних боків, у вигляді трьох рукавів, які направлені на Арту. Військам не оголошується (окрім очільників військ) ціль нападу, але, серед загонів пускаються чутки про велику здобич. Усе має статись несподіванно для оборонців.

Готи та галли з-за Рони рухаються до Арти суходолом. Готи з берегів Ла-Маншу та зі Скандинавії – пересуваються водним шляхом по Балтійському морю, Віслі та Західному Бугу. Скоти Причорномор’я йдуть до Арти спочатку берегом Дніпра, а далі шляхом на захід.

І незважаючи на те, що Перша Троянь отримала тривожні сигнали про можливий напад, вона вже не мала можливостей зібрати у короткий час три великі армії, аби зустріти ворога на підходах до Артанії.

Священне місто, яке розкинулось на великій території (як система храмів, поселень, садів, парків), мало боронитись лишень власними збройними силами та силами ополчення з навколишніх територій.

Гарнізон Арти, головна сила Першої Трояні, та місцеве ополчення, стійко утримували оборону на периметрі багатокілометрових дерев’яних стін. Бойові дії за Арту тривали значний час.

Це дало змогу Першій слов’янській Трояні, усім Рахманам та волхвам, населенню міста, покинути Арту підземними ходами. З міста були забрані усі рахманські святині та тисячолітні раритети.

Захопивши Арту та не отримавши сподіваної здобичі, у шаленстві та ненависті, загарбники спалили усі храми, обитель Першої Трояні та квартал артанських Рахманів. Вони осквернили усі святі місця.

Завершивши руйнування Арти, зверхники готів вирішують утворити навколо земель Артанії систему з окремих готських анклавів.

Перед поселенцями цих анклавів ставиться завдання унеможливлювати просвітницьку діяльність Першої Трояні, руйнувати державницький механізм Артанії, грабувати місцеве населення.

Так до Карпат відправляється перша частина готів (так звані бастарни) та усі приведені ними загони галлів. У Причорномор’я, до скотів, рушає друга частина готів, яка має осісти недалеко від земель скотів. На північ, за Припять, відправляється інша частина готів (головно скандинавських).

Готи та їх союзники чинять систематичні напади на народи Артанії, грабують та вбивають непокірних, забирають у рабство дітей та молодь.

Як бути далі? Як звільнити Артанію-Сукупію та саму Арту? Як відновити життєво важливий центр Прави? Де взяти необхідні сили, щоб подолати готів та скотів?

Погіршення стану просвітництва у регіоні, осквернення святинь, призупинення діяльності Першої Трояні та артанської влади, усе це може призвести до втрати високих духовних знань, до розриву контакту з Творцем і Світлим Ірієм, та, як наслідок, до поступової загибелі людства.

Перша слов’янська Троянь, після роздумів, виголошує свою волю: для перемоги над ворогом усі просвітлені народи Землі мають об’єднатися у своїх зусиллях.

Народи Малої Азії та Закавказзя, які шанують Праву, мають можливість організувати необхідні для перемоги потужні армії, які разом з силами самої Артанії-Сукупії, спроможні здолати загарбників та відновити простір просвітництва.

Троянь нагадує братам з Азії, що колись (XII тис. до н.е.) їх предки були послані з Артанії до Закавказзя та Малої Азії для призупинення руху окультизму з меж Африки на північ – у Азію та Європу.

Вони – єдинокровні та духовні родичі народам Артанії-Сукупії і мають дбати про землю предків, батьківщину просвітництва, Арту – місто Першої Трояні.

Оголошений Рахманами Азії заклик Першої Трояні не залишив байдужими нікого. Молоді та досвідчені воїни краю, волхви та Рахмани, були готові покинути насиджені місця та йти на допомогу Арті та Артанії.

Добровольці, воїни та священники, волхви та Рахмани, сприймаючи це як високий обов’язок, казали, що вони готові назавжди залишаться у Артанії, а їх діти і внуки будуть жити саме там, де є земля Великих Предків.

Азійськими Рахманами, з усіх бажаючих, було організовано два потужних визвольних походи у Європу:

- перший, або карпатський похід – силами народів центру та заходу Малої Азії (колишньої Хетії) через Балкани на Волинь;

- другий, або сарматський похід - силами представників народів сходу Малої Азії та Закавказзя (частини колишньої Ассирії) через Кавказькі гори на Волинь.

Сталось так, що обидва ці походи залишили вагомий слід у історії народів Землі. Але з різних причин ці походи виявились майже невідомими для історичної науки.

Якщо з історією карпатського походу, хоча б поверхово, можна ознайомитись з книги "Велич Дулібії Рось. Суренж" та зі статті "Розточчя: шлях рахманів", то з історією кавказького (сарматського) походу усе значно гірше. Вона ще чекає свого дослідження.

Як і у карпатському, у сарматському поході важлива роль належала Рахманам та волхвам. Духівники з закавказького регіону спромоглися підійняти на боротьбу з руйнівниками Арти усі народи, які не були байдужими до духовного просвітництва.

Кавказький похід означився створенням великої військової коаліції з представників народів Вірменського нагір’я, Мідії, Кавказу, нижнього Дону, Волги, Уралу, які зібрали головні свої сили у межиріччі Дону та Волги.

Наслідком обох походів стали війни проти готів та скотів, та поновлення Рахманського контролю над землями усієї Артанії.

Надалі активні дії коаліційних військ були направлені на захід Європи. Їх ціль - викорінення ворожих осередків готського одинізму та окультизму на землях оріїв та їх близьких сусідів.

Великі битви на Віслі, Одері та Рейні, звільняють орійські народи від готських грабіжницьких набігів. Орії руйнують тутешні окультні центри одинського типу та виганяють чужинських темних жреців-магів.

Під час цих великих подій готи з берегів Прип’яті швидко втікають до Скандинавії, а готи Карпат (бастарни) – рушають до Причорномор’я, де мішаються з залишками скотів.

У той же час галли Прикарпаття прагнуть пристосуватись до нових умов, і, з відходом готів, намагаються не вступати у протистояння зі слов’янами.

Після вирішальних перемог та повернення усіх військ у Артанію, приходить пора відбудови головного рахмано-волхвівського центру на Волині. Священне сакральне місто Старотців-Рахманів має постати у іншій іпостасі. Воно носитиме іншу сакральну назву -Соуренж (Суренж).

Рахмани Артанії опікуються розселенням учасників походів. Герої великих випробувань мають стати рівними серед рівних (єдиним цілим з місцевими народами) і надалі боронити великий союз просвітлених народів Артанії.

Воїнам, які звільняли Артанію та ходили у Європу, надаються землі у Волино-Карпатському регіоні, на Подніпров’ї та лівобережжі Дніпра. Усі вони мають жити єдиною родиною, єдиним слов’янським світом, бути істинними духовними братами – дулібами.

Після освячення Соуренжа (Суренжа) організовується і нова система оборони навколо святого міста. Вона має бути міцнішою і надійнішою ніж у попередника - Арти. Тому планується у вигляді кола паланок та городів навкруги самого Соуренжа.

У цих паланках та городах має поселитись регулярна армія, яка виросла навколо ядра - найкращих воїнів з охорони азійських Рахманів, роксоланів. Тому оборонна структура довкола Соуренжа отримує і відповідну назву – Роксолань (Росколань).

Перейменовується і держава, яку тепер населятимуть нащадки місцевих народів та потомків азійських побратимів. З 1 ст.н.е. ця держава носитиме назву Дулібського союзу (союзу духовно єдиних).

Поступово настає час реалізації і більш масштабних рахмано-волхвівських завдань – остаточне очищення континенту від темних окультних впливів та відновлення діяльності рахмано-волхвівської, просвітницької системи у можливих межах.

Така система має поширювати просвітницький рух не тільки на землі Подніпров’я та Причорномор’я, але і на захід, північний-захід, північ - у бік Альп, Рейну, Балтійского моря, ріки Волхов та Дон.

Простір слов’янських впливів має повернутись і до регіонів Адріатичного, Північного та Балтійського морів, де він існував колись.

Широке та успішне розгортання просвітницького процесу у Європі зустрічає наростаючий опір ідейних ворогів слов’янського просвітлення. Оговтавшись від невдач, носії окультизму та ритуалістики планують новий наступ на просвітницьку систему.

Під тиском цих носіїв, у Малій Азії та на Закавказзі, на землях де формувались карпатський та сарматський походи, просвітництво значно слабшає. Експансія Персії, а далі Македонії, поява елліністичних держав (у 4-2 ст. до н.е.), спричиняє руйнування там великих осередків Прави.

До межі ер (1 ст. до н.е. – 1 ст.н.е.) головним ворогом рахманського просвітництва у Європі стає Римська імперія.

Її попередниця, Римська республіка, у 4-2 ст. до н.е. ще виявляла дружні наміри до Артанії та не цуралась приймати рахманських порад.

Але потрапивши під єгипетські впливи, увібравши ідеологію готів та скотів, Римська республіка дуже швидко переросла у амбітну та хижу імперію, головного супротивника Артанії-Дулібії.

Новостворена імперія почала зазіхати на землі просвітлених народів - ноноку (іллірійців), тирасу (карпів), лелегів (митридів), пелазгів (іронців), тубалу (тиверців), сіросу та інших європейських та малоазійських народів.

Перша Троянь розуміла, щоби зупинити агресію Римської імперії на землі просвітлених народів, потрібні значні сили та добре озброєні союзники. Такими союзниками виявились гуни - суміш народів кіммерійсько-яхветичного кореня на Приураллі та Нижній Волзі.

Рахманам вдалось переконати очільників гунів у доцільності їх походів не на Дулібію, а на агресивний Рим, створивши гунам великий табір на верхній Віслі та гарантувавши дулібську підтримку.

Союз Дулібії з гунами у 4-5 ст.н.е. складався досить важко. Але з часом його діяльність призвела до загибелі західно-римської імперії та послабила східньо-римську імперію, Візантію.

Щоб протистояти дулібам, Візантія підштовхує до походу на слов’ян обрів-аварів, похід яких з Аравії, через Середню Азію та Подоння, завершається на Подунав’ї.

Але змагатись з дулібською силою аварам вдається не надто довго. Авари, як і усі народи Балкан, не уникають дії просвітлення, і з часом розчиняються у місцевих народах.

Просвітництво знову охоплює усі регіони Балкан, Кавказу, Малої Азії, та стає реальною загрозою існуванню імперському візантизму.

Зі своїх початків (330 р.н.е.) влада Константинополя бореться з просвітництвом усіма можливими методами. У 4-5 ст.н.е. вона намагається взяти під контроль усі релігійні течії імперії та прилаштувати їх під імперську модель.

Вона нищить арійських послідовників (звинувачуючи їх у єрисях) та формує нову імперську церкву під православними лозунгами. Ігноруючи Праву, вона бореться з діяльністю Старотців-Рахманів (істинних шанувальників та знавців Прави).

Ця влада прикладає усіх можливих зусиль до закриття доступу до духовних знань, розуміння ієрархії Світлого Ірію, будови тонкого тіла людини та ірійної оцінки стану людської душі.

Втрату духовних знань вона прагне приховати за складністю церковних літургій, пишністю убранства нових храмів та облачінь священників, шляхом збільшення числа церковних свят та канонізації осіб далеких від духовності та святості.

До 7 ст.н.е. Візантія призупиняє діяльність великого числа волхвівських осередків на землях імперії. На цих землях офіційно діють лишень дозволені Константинополем церковні структури.

Починається новий етап боротьби зі слов’янським просвітництвом.

У боротьбі з рахмано-волхвівською системою ідейні супротивники слов’янського просвітництва, правляча верхівка Візантії та конунги скандинавських вікінгів, намагаються скоординувати свої дії.

Виникає ідея використання водних шляхів по річках континенту, з Візантії до Скандинавії, для розділення цими шляхами (а відповідно впливом) слов’янського простору Європи.

Користуватись цими шляхами буде і нова сила, яка стрімко поширює свої впливи у Месопотамії, на Вірменському нагір’ї та на Кавказі - араби.

Ідеологічний тиск привнесеного ними мусульманства збільшує число духівників, які не бажають відкидати православний світогляд та змушені переселятись на Подніпров’я та Подоння.

Ситуація на сході Дулібії, де постійно нависає загроза нових азійських вторгнень, є ще одним небезпечним напрямком, який турбує Першу Троянь Соуренжа (Суренжа). У 6-7 ст.н.е. особливу активність там виявляють яхветичні племена з земель між Каспійським та Аральским морями (яги "Велесової книги"). Вони постійно рвуться на захід.

Дулібія прагне перекрити шлях непроханим гостям та убезпечити себе від появи нових проблем у майбутньому.

За настановами Першої Трояні на річці Урал у 7 ст.н.е. створюється нове дулібське розселення, який отримує назву – Єланія. В регіон переселяється частина молодого дулібського населення з Придніпров’я та Лівобережжя Дніпра, яка починає будувати необхідну слов’янам систему захисту.

Це непокоїть слов’янських недругів, найперше Візантію та власне ягів-яхів (яхвету).

Візантія протиставляє єланському плану власні заходи, які мають зруйнувати зв’язки Дулібії та Єланії. Вона стимулює рух на північ, через Вірменське нагір’я та Кавказ, до Прикаспійських степів, переселенців з півдня - хазарів.

Хазари, плем’я ідейно вороже до Прави, своєю появою у Прикаспії та активними військовими акціями, підштовхує булгарів, половців, ногаїв до переселень. Програвши війни, ці народи рушають на Поволжжя та у Причорномор’я, де створюють дулібам значні проблеми.

Проте, політика прямого тиску і воєн проти Дулібії не дає остаточного і бажаного ворогам результату. Центр слов’янського світу впевнено протистоїть військовій агресії. Він береже Першу Троянь та шанує рахмано-волхвівську систему, впевнено відстоює слов’янське світобачення.

Тому ідейні вороги починають шукати інші способи руйнування рахмано-волхвівської системи та Дулібського союзу.

У глибинах слов’янського середовища вони намагаються відшукати тих, хто став би їм союзником.

Це мали б бути піддатливі на спокуси, ознайомлені з окультизмом, слабкі у вірі особи та групи осіб, які б у потрібний час, за винагороду, виступили у ролі п’ятої руйнівної колони.

І таких союзників вони знайшли.

То, хто ж став п’ятою руйнівною колоною слов’янського світу?

Хто відійшов від слов’янського братерства та відкинув життя у Праві?

Та і як могло статись так, що на центральних дулібських землях, поряд з Рахманами і волхвами, приховались осередки непросвітленності?

Природньою базою таких осередків стали групи переселенців-скотарів з території східного Прикаспію, які у 6-5 ст. до н.е. примкнули до сарматського походу, а після визволення Артанії та походів у Європу, забажали оселитись поряд зі слов’янами.

"Велесова книга" називає ці групи переселенців ягами (яхами). "Біблія" ж усіх ягів (яхів) називає не інакше як яхветом (яфетом).

Ще у ІІІ тис. до н.е., перебуваючи у Східному Прикаспії, південна частина яхвету (тоді ще просвітленого народу) зазнала темних впливів окультних центрів аккадського походження з Центральної Азії.

Вона, ця частина, понесла аккадські ідеології на простори усього яхівського розселення, а згодом, разом з переселенцями, Волгою та суходолом, ці ідеології потрапляють аж до Білого, Балтійського, Північного морів, Скандинавії та Британії.

Беручи участь у сарматських походах І тис. до н.е., яги (яхи) усе ж намагаються приховувати свою прихильність до темної ритуалістики та маскують своє духовне падіння. Вони імітують світлі обряди та запевняють оточення, що не змінили ставлення до просвітлених народів.

Але, попри виголошені виправдання, духовні вади у яхів нікуди не зникли.

Про ці духовні вади добре знали суренжські Старотці-Рахмани. Вони розуміли, що без повернення на високі духовні рівні яхи не можуть жити серед слов’ян і називатися слов’янами.

Зважаючи на численні прохання та обіцянки яхів, Рахмани, намагаються допомогти яхам викорінити набуту окультність, підняти низькі духовні рівні та повернути статус просвітленого народу.

Отці пояснюють очільникам яхів, що лишень щире просвітництво, чисте життя у Праві, широке родичання з навколишніми просвітленими народами, допоможуть позбутися яхвету духовного бруду та темного окультизму.

Яхи мають відкинути гордування, духовну недбалість, зневагу до оточуючих, не прагнути у неправедний спосіб особистого збагачення, незаслуженої влади та слави, мають спробувати навчитись працювати над собою духовно.

Для втілення задуму, у 2 ст. до н.е., яхам дозволили осісти поряд з базовими слов’янськими землями.

Двом найбільшим групам яхів наказали охороняти річкові переправи на лівому березі Дніпра (у пониззі Десни) та на середній течії Вісли.

Рахмани, виходячи з історії походження яхів, обирають цим двом групам і нову назву – поляни (степові люди з Прикаспію).

Але на відміну від інших народів, які після сарматського походу отримали уділи у Подніпров’ї та поступово влились у слов’янське море (язиги, черкеси та інші), з просвітленням у яхів нічого не виходило.

Жити по законам Прави, жити у любові зі слов’янськими сусідами, яхам-полянам було надто важко і незрозуміло. Родичанню зі слов’янами увесь час заважала їх яхівська гордиливість, користолюбивість, пиха.

Яхам не подобалась землеробська праця та слов’янське господарювання. Гнітила яхів і постійна необхідність удосконалення духовності та шанування Прави.

У 1 ст. до н.е. – 2 ст.н.е., попри обіцянки стати мирним уділом в межах слов’янської держави, яхи Подесення виношують плани захоплення земель східних оріїв (між Віслою і Ельбою) з метою створення там окремої держави, схожої на державу готів (з якими яхи тісно спілкуються з 34 р. до н.е.).

Об’єднавшись з норманами та віслянськими полянами, вони нападають на східних оріїв (до 100 р.н.е.) та захоплюють їхні землі. Вони силою намагаються сформувати войовничу державу (147 р.н.е.), яка б дозволила їм хижо панувати над усім регіоном відЕльби до Вісли.

Войовнича та агресивна політика яхів-полян викликає гнів оріїв, жмуді, та усього слов’янського і венедського населення регіону. Слов’яни кажуть Рахманам, що поляни ведуть себе не по слов’янським законам, що вони розбійники та порушують усі правила Прави, що їх треба утихомирити і вигнати з чужих земель.

Перша Троянь дає наказ на приборкання зарозумілих яхів силами дулібської армії. І хоча армія у той час воює у Карпатах і на Дунаї, де стримує римське вторгнення на землі просвітлених народів на Балканах (іллірійців, фракійців, карпів), вона рушає на Віслу і розбиває яхів-полян.

У 2-3 ст.н.е., після акції приборкання полян, Старотці-Рахмани, а за ними і усе слов’янське населення, за глибоку нещирість та підступність, дають яхам цього регіону назву - ляхи (лукаві яхи).

Знищивши темне об’єднання яхів за Віслою, покаравши їх ідеологічну та військову верхівку, Старотці-Рахмани усе ж не втрачають надію просвітити хоча б ту частину яхів-полян, яка не виявляла спротиву та внутрішньої агресії, і благала у Рахманів духовної допомоги.

Через це Рахмани вирішують застосувати до таких полян особливу духовну опіку, яка дозволила б посилити процес просвітлення яхів.

У 3 ст.н.е., за велінням Трояні, значну частину полян з-за Вісли переселяють на нові землі у Подніпров’ї (правий берег Дніпра, вище Росі), де ті усіляко намагаються знайти себе у мирній праці (землеробстві, скотарстві) та у духовному зростанні (до рівня слов’ян).

Проте, прижитись на нових землях яхам-полянам так і не вдається.

Внутрішньо вони не бажають змін і починають чергові чвари зі слов’янським оточенням. Своєю нестримною поведінкою та крадіжками, яхи примушують слов’янських сусідів полишати свої землі. Старійшини сусідніх народів просять Троянь надати їм нові уділи в межах Дулібії, і якнайдалі від полян.

У сер. 5 ст.н.е. численні нарікання стосовно яхів змушують Троянь в останнє спробувати щось виправити. Старотці-Рахмани вирішують повернути полян з правобережжя Дніпра на місце їх першого розташування – на Подесення. Там збільшується число дулібських духовних наставників та вохвівських осередків, наполегливіше ведеться просвітлення.

Але і тут Рахманів чекає невдача. Зважаючи на заклопотаність Старотців-Рахманів питаннями будівництва союзу з гунами, яхи починають насідати на сусідніх сіверян. Вони намагаються нав’язати тим свої погляди та закликають діяти разом у походах на венедів півночі.

Поляни формують у Подесенні численні збройні загони, та навчають усю наявну у них молодь військовій справі.

Трохи пізніше, в 7 ст.н.е., у період формування міжнародних транзитних водних шляхів на головних річках слов’янського світу, яхи (охоронці переправ) знову зустрічаються з представниками готів – вікінгами. Окультизм (на одиністському тлі) усе більше шириться серед еліти полян.

Вздовж Десни та Дніпра, у місцях де мешкають яхи-поляни, з’являються численні капища – осередки окультизму та ритуалістики. На капищах чинятся криваві жертвоприношення та проводяться чорні ритуали (у темну пору доби).

Стимулює активність яхів-полян і хазарська експансія. Хазарія своєю агресією запускає цілу низку вимушених переселень (булгарів, половців, ногаїв) і ідеологічно тисне на усіх своїх сусідів.

Хозарська еліта, як і вікінги, знаходять у яхах-полянах тих, хто може допомогти у боротьбі з рахмано-волхвівською системою. У бік яхів-полян частішають візити хазарських посланців, які улесливо пропонують дружбу.

У цій ситуації суренжські Рахмани розуміють, що просвітлення яхів справа марна, що яхи-поляни не здатні перебороти свої набуті вади та повернутись до розуміння істинного світоустрою. Вони не можуть стати частиною слов’янського світу.

Старотці намагаються очистити місця де мешкають яхи-поляни (Подніпров’я, Подесення, Віслянщину) від головної облуди, яку ті розносять навколо – численних капищ та окультних місць. Отці прагнуть відновити на землях Росі осквернені яхами святилища та храми.

Але яхи-поляни висловлюють спротив та брязкають зброєю.

Зважаючи на це Перша Троянь Соуренжа у 686 р.н.е. вимушена організовати військовий похід проти яхів-полян Подесення та вказати їм на їх місце у Дулібському союзі. Розбитих яхів примушують скласти зброю та скоротити чисельність озброєних загонів.

Події у Подесенні не залишаются поза увагою ідеологів Візантійської імперії і вони прагнуть використати ситуацію на свою користь.

Тепер Константинополь чітко бачить у яхах-полянах потенційного союзника та центр майбутньої п’ятої колони, що має допомогти розвалити слов’янський світ зсередини.

Візантія шукає контактів з яхами-полянами та гарантує їх еліті постійну підтримку.

Результати візантійських впливів на яхів-полян дають результати уже в перших десятиліттях 8 ст.н.е. У цей час яхи знову зосереджують увагу на військовому вишколі усього свого чоловічого населення та формують значну за чисельністю армію.

Ці приготування не проходять повз увагу Першої Трояні та Старотців-Рахманів Соуренжа.

Рахмани розуміють, що за підтримки Візантії та Хазарії, швидке накопичення військової сили у яхів-полян Подесення направлене виключно проти слов’янської єдності та рахмано-волхвівської системи.

З’являється нове рахманське прізвисько агресивних та озброєних до зубів деснянських яхів-полян – варяги (войовничі яги/яхи).

Щоб призупинити розвиток руйнівних процесів на території Дулібської держави, Старотці-Рахмани, у черговий раз вимушені направляти дулібську армію на Подесення і вирішувати питання з войовничими яхами (варягами).

Похід дулібського війська на варяжське воєнізоване утворення станеться у 735 н.е. Після великої січі у районі нинішнього Чернігова, залишки армії варягів змушені будуть втікати з Подесення далеко на північ.

Початково вигнані варяги рушають у бік норманів, а далі, збільшивши свою чисельність (за рахунок найманців), ідуть у бікчемериси та русів на Ільмень-озеро та Волхов.

Через декілька десятиліть, у 767 році, разом з русами, норманами та чемерисою, варяги закладають на Волхові нове місто, яке бажають з часом перетворити на столицю нової варяжської держави. Це місто вони нарікають Новгородом.

Відслідковуючи діяння варягів, Рахмани Соуренжа розуміють, що на Волхові, у зоні слов’янських впливів, коштами зовнішніх ворогів, розпочате формування нового антислов’янського, антидулібського, антироського утворення, яке має бути направлено на руйнування просвітництва та війну проти Дулібського союзу слов’янських народів.

Враховуючи зростаючі ризики, на межі 8-9 ст.н.е., Дулібська держава посилює свою духовну (рахмано-волхвіську) присутність на півночі, головно за межами місць проживання варягів. Вона поновлює біля озера Ільмень та на ріці Волхов поруйновані варягами осередки слов’янського просвітництва, та посилює їх духовними Отцями.

Проте, ці заходи лишень дратують варягів.

Шукаючи підтримки у боротьбі з просвітництвом, варяги закликають на допомогу своїх давніх кумирів - скандинавських вікінгів. Вікінги, за участі варягів, починають нищити поновлені осередки Прави та грабують край.

Місцеве населення просить допомоги у Соуренжа (Суренжа).

Але Соуренж мовчить…

На початку 9 ст.н.е. сакральне місто Першої Трояні та Роксолань потрапляють під сплановані ворожі атаки, які інспіровані Візантією та Хазарією, та очолені візантійцем Діром (805 р.н.е.).

Перемігши військо Діра, Соуренж бореться з підкинутою ворогами духовною чумою (806 р.н.е.), яка змушує центральну владу Дулібії та мешканців міста швидко покинути святі місця та спробувати налагодити діяльність у Роксолані.

Лиш згодом, після наведення ладу довкола Соуренжа (у суренжських містах), та трансформації Дулібського союзу у державу Рось (з 830 р.н.е.), виникає можливість приборкання ситуації у бунтівному північному регіоні, де верховодять вікінги та варяги.

До Новгорода, у 862 році, надсилаються численні роські війська на чолі з представником бусового роду - Рюриком. Ці війська мають скинути владу варягів та вікінгів і закріпитись тут надовго.

З Рюриком у похід відправляються Старотці-Рахмани та волхви. Вони мають відбудувати духовні центри регіону та створити нові та потужніші (у тому числі і у Новгороді) осередки, посилюючи процес просвітництва серед місцевого населення: русів та чемериси.

Варяги та вікінги, отримавши звістку про похід Рюрика, втікають якнайдалі (до Білого та Онежського озер), де їх шукають загони Рюрика. Оточивши втікачів, дулібські загони змушують їх складати зброю, а ватажків карають. Ті, що склали зброю, благають про помилування та намагаються звинувачувати в усіх негараздах рахманських ворогів з-за кордонів краю.

Уникнувши смерті та оговтавшись від перших потрясінь, варяги намагаються діяти більш обережніше, і поступово наближаються до Рюрика. На Рюрика чиняться різноманітні окультні впливи, йому натякають на недоцільність служіння Першій Трояні та Рахманам, його спокушають можливістю стати засновником великої варяжської держави з центром у Новгороді.

Під виглядом місцевих жителів, у новостворені Рюриком новгородські загони просяться і молоді варяги. Вони, діти варяжських батьків та місцевих руських матерів, клянуться у вірності Рюрику та його оточенню.

Відчуваючи недобре, помічаючи духовне падіння Рюрика, Рахмани Першої Трояні наказують князю повернутися на землі Роської держави.

Але Рюрик розуміє свій стан, та не бажає повертатись на очі Трояні. Посилаючись на тяжку хворобу, він відправляє на батьківщину родича, князя Олега, з власним малолітнім сином, Ігорем.

Олег повертається до Києва у кінці 9 ст.н.е. з невеликим загоном у якому багато молодих русів-варягів.

Активність зовнішніх ворогів Росі (Візантії, Хазарії, франко-германських королівств та вікінгів) змушує Першу роську Троянь суворо нагадати Олегу, що він бусового роду та має шанувати волю Старотців-Рахманів, жити у Праві, боронити Рось та слов’янський світ. Олег, розуміє це, та щиро клянеться у вірності Першій Трояні та слов`янському світогляду.

За підтримки Першої Трояні та роської держави, він здійснює масштабні походи на ворогів слов’янства: у Каспійський регіон (905-910 р.н.е.), на Візантію (907 р.н.е.), у інші регіони Європи.

Надалі, лінію захисту слов’янського світу продовжує князь Ігор. Як князь у Києвському уділі, він служить Першій Трояні, та, за її підтримки, покладається на міць усієї Роської держави. Війна з Візантією у 941-944 роках стає апогеєм діяльності Ігоря.

Вороги усіляко намагаються розірвати зв’язок Ігоря з Першою роською Троянню, для чого використовують впливи на молоду дружину князя - Ольгу.

Ольга, уродженка північного регіону, належала до сім’ї, яка здавна тримала контакти з яхами, норманами, вікінгами та тягнулась до владних повноважень. Піддавшись спокусі, обіцянкам допомоги у будівництві власної імперії (Рюриковичів), Ольга створює обставини, при яких її чоловік, Ігор, гине.

Смерть Ігоря передає Ользі (матері малого княжича) владні повноваження у Києві та Київському уділі, які вона використовує для зміцнення своїх зв’язків з зовнішніми та внутрішніми ворогами Першої Трояні та Роської держави.

За час свого опікунства над Святославом, вона прагне залучити сина до реалізації ідеї формування окремої держави Рюриковичів. Проте, всупереч її намаганням, Святослав шанує слов’янський світогляд, Першу Троянь, та готується боронити слов’янську, Роську державу.

Досягнувши повноліття Святослав отримує відповідне для князя благословління вищих Старотців-Рахманів. Троянь бачить у молодому князі рішучого воїна, який готовий відстоювати слов’янський світогляд та духовну владу на чолі з Першою роською Троянню.

У 964-974 роках, під орудою Святослава, міць роської армії відчує Хазарія, Візантія, Болгарія та прикаспійські міста.

Проте, першим великим та маловідомим походом Святослава став забутий нині рейд на північ, проти варягів. Цей похід завдав потужнього удару по п’ятій колоні та страшенно збентежив Ольгу, яка надалі намагатиметься затягнути сина у смертельну пастку.

Дивна смерть Святослава не дозволяє князю здійснити задумане. Йому не вдається очолити черговий похід на прикаспійських яхів. Бо після розгрому Хазарії, племена яхів наблизились впритул до Роської держави та почали проникати на північ, до верхів’їв Дону та Волги (до варягів та мосхів).

У 10-12 ст.н.е. нові хвилі прикаспійських яхів осідають у венедо-фінно-угорському середовищі та закладають передумови формування на землях Поволжжя великого субстракту – татарського.

Тут слід зауважити, що поняття татарської належності для Старотців-Рахманів мало особливий та антирахманський смисл. Воно символізувало духовне руйнування, викликане яхівською, очорненою окультизмом, ідеологією (тать арійська - ті, що тнуть/руйнують/ дух арійський).

По смерті Святослава, на півночі (у Новгороді), варяги вчергове намагаються поставити місцеву владу під свій контроль. Посилюється варяжський тиск і на позиції рахманських та волхвівських осередків краю.

Пов’язані з Володимиром (внуком Ольги) та вікінгами, варяги намагаються накопичити сили для реваншу. Вони прагнуть повернутись на Подніпров’я і Подесення, захопити їх, і почати формування нової держави саме там, на частині земель Росі.

Але не усі варяги бажають захоплення Києва та очільництва Рюриковичів (Володимира та його оточення) у цьому процесі. Вони радять будувати варяжсько-яхівську державу на інших землях - на обширах верхньої Волги та Оки, де вже є варяжські поселення.

Бродіння серед варягів, позиція Володимира та його наставників, починає турбувати новгородських Рахманів, які сповіщають про такі плани Першій роській Трояні. Троянь радить Рахманам Новгорода, як і місцевому ільменському населенню, не чекати біди тавипровадити варягів за межі своїх земель.

Наростають антиваряжські хвилювання та виступи. Значна частина гнаних новгородцями варягів мусить відходити у межиріччя Волги і Оки, де просить притулку на землях мосхів (колишніх масагетів, які закріпились на Москві-ріці у період сарматського походу).

Інша частина варягів прилучається до Володимира та допомагає князю прибрати до рук владу у Київському уділі Роської держави.

Володимир усіма можливими способами прагне утриматись на Подніпров’ї. Він заграє з варягами, ходить на нероські народи півночі та заходу (в`ятичів, радимичів, булгарів, ятвягів, ляхів), вчиняє прояхівські релігійні реформи у Києві та Києвському уділі.

При цьому князь свідомо ігнорує рішення Першої роської Трояні та її спроби вплинути на ситуацію у регіоні. Підбадьорює Володимира і антироська, антипросвітницька політика франко-германських королівств, зростання тиску цих держав (як і Візантії) на народи від Балтійського до Адріатичного морів (на захід від Росі).

Роси та Перша роська Троянь вимушені відповідати на це походами на Віслу (968р.н.е.), на Одер (974 р.н.е.), до Моравії (980 р.н.е.), до Адріатичного моря (985 р.н.е.), до Візантії (990 р.н.е.), до Валахії (993р.н.е.).

У Приазов’ї роські війська протистоять нападам печенігів (996 р.н.е.), за якими рухаються на захід інші племена з Азії – огузи(родичі яхів з Прикаспію). Роське військо у 988 році вчиняє похід на береги Волги та розбиває там велику армію прикаспійського яхвету.

На початку 11 ст.н.е. спеціальні роські війська, за наказом Рахманів, вчиняють рейд і до Середньої Азії (1005-1110 р.н.е.) руйнуючи ворожі окультні центри регіону, які підштовхують місцеві племена до походів на Рось.

У той же час, у Київському уділі, Володимир проголошує свою особливу владу, яку Перша Троянь принципово не визнає. Надалі Володимир та його наступники намагаються розширити межі незаконного володарювання на інші роські землі, але їм це не вдається.

Більш успішними для Володимира та його нащадків стають походи на північ та північний-схід, де на довгий час данниками стають місцеві народи венедського кореня (там регулярно проводиться полюддя - збір данини).

Проіснувавши всього 66 років (988-1054р.), утворення, сформоване Володимиром, розпадається. Нащадки Рюриковичів у внутрішніх чварах та братовбивстві, намагатимуться поділити київську "спадщину" залишену Ярославом.

Починаються локальні війни, які завершаться тоді, коли роським силам вдається випровадити Рюриковичів з Київського регіону та поновити тут владу Першої Трояні та Роської держави (середина 12 ст.н.е.).

Спадкоємці Рюриковичів, які втікли у Волго-Окський регіон, затаять на Рось, Київ, населення Подніпров’я та Подесення, глибоку неприязнь. Відновивши сили, вони будуть підбурювати варягів, мосхів та яхів регіону до воєн проти Роської держави, і започаткують грабіжницькі рейди на Київ та околиці.

Найжорстокішим походом на Київ стане акція вчинена Андрієм Боголюбським у 1169 році. Князь візьме штурмом місто та безжалісно спалить його. Пограбувавши усі храми, князь повбиває мешканців міста та сплюндрує святі місця.

Як і Боголюбський, усі інші нападники будуть вивозити з Києва та його околиць до нових своїх прихистків (Володимира, Суздалі,інших міст), начиння храмів, старовинні ікони, роські літописи, православну атрибутику.

Підкорення земель усієї Росі та перетворення росів на данників яхів, залишиться для Рюриковичів головною ціллю і на майбутнє. Але надалі у цьому їм сприятимуть події започатковані у Азії.

На межі 13 століття політика азійського завойовника Чінгізхана порушить спокій у степах Азії та підготує умови для руху середньоазійських племен у Європу. Об’єднання яхветичних племен, Прикаспію та Приаралля, стане основою нових сил вторгнення для хана Батия.

У 1237-1239 роках Батий поведе численне військо яхветичного об’єднання Прикаспію у західний похід до Волго-Окського регіону і підкорить місцевих варягів, мосхів, яхів, венедо-фінно-угорське населення регіону (з великим яхівським елементом).

Це стане вирішальним моментом у консолідації усіх яхівських сил, які на той час покинуть Каспійсько-Аральську прабатьківщину та розселяться на території усього Поволжжя.

Сприятиме цьому і ставлення до завойовників головних фігур з сімейства Рюриковичів, які досить добре знали місцевих яхів – варягів.

У цей час, князь Олександр Невський братається з сином Батия Сартаком, та стає названим сином самого хана. Він їздить у ханську ставку та направляє усі свої зусилля на підтримку яхівського (татарського) порядку у регіоні.

Інші Рюриковичі теж не цураються політики родичання з яхівськими (татарськими) очільниками. Вони намагаються отримати прихильність та удільні посади від впливових яхівських ватажків (мурз).

У Поволжі формується об’єднана яхівська (татарська) імперія, яка отримає особливу (та зумисно величаву) назву - Золота Орда. І хоча населення Золотої Орди не є вповні однорідним, ідеологія яхів міцно утримує цей субстракт під владою хана.

Строкатість татарського субстракту виявляється у окремих локальних центрах Золотої Орди. На противагу головному центру на нижній Волзі (навколо Сарай Бату), формуються ще три інших: Московський, Казанський, Кримський.

З 14 ст.н.е. Московський, Казанський та Кримський центри намагатимуться боротися з Нижнєволжським центром за владу на місцях (зіграє роль місцевий етнічний елемент: варяжсько-яхівський; булгарський; ногайсько-кримський). Але згодом вони поведуть боротьбу за владу над усім татарським простором.

До кінця 15 ст.н.е. битву за татарський простір виграє саме Москва. Вона, з огляду на ослаблення Нижнєволжського центру (у Сарай Бату), здобуде необхідний для цього ресурс, жорстоко підкоривши сусідні князівства Поволжжя.

Москва об’єднає місцеву варяжсько-яхівську еліту з елітою прийшлих яхів (татар), та перебере до своїх рук усю золотоординську (татарську) спадщину. У 15-17 ст.н.е. її царі об’єднають майже усі території та племена Золотої Орди (окрім Кримського ханства та частини Прикаспію) під символами Московського царства.

Потомки Рюриковичів та варягів (тепер московити) отримають пряму нагоду для реваншу проти Росі-України, тому шукатимуть зачіпку для експансії на її землі. Привезені зі зруйнованого Києва давні літописи стануть для цього у великій нагоді.

На основі давніх слов’янських текстів московськими ідеологами у 15-16 ст.н.е. будуть формуватися підробки-компіляти, які прославлятимуть Рюриковичів, яхів (яхвет), полян-варягів, приписувати їм усю роську та слов’янську могутність.

З літописів вилучатимуться згадки про Артанію, Дулібію, Роську державу, відомості про Першу Троянь та Бусів. Історичні події, їх місця, дати, переписуватимуться на користь Рюриковичів, або викидатимуться.

Тексти (головно велесовичні) підмінятимуться штучною та складною кирилицею, яка перетворить назву держави Рось на Русь(дивись статтю "Влесовиця – сакральна абетка давніх росів").

Цим підробкам ("Повісті врем’яних літ", "Літопису Київському", "Літопису Галицько-Волинському") їх замовники та послідовники надаватимуть статусу давніх джерел, які, нібито, підтверджують велич Рюриковичів та дають право (Москві) зазіхати на Роські землі.

Проте, загарбницькі плани стосовно земель Росі-України мають не тільки Рюриковичі. Ці землі, та їх населення, цікавлять і іншу яхівську гілку – еліту яхів-полян (ляхів) Віслянського регіону.

Потрапивши під вплив франко-германських королівств, а далі Священної Римської імперії, ця еліта входить до численних європейських орденських структур та таємних лож і отримує орденські звання та посади.

Тепер ця еліта кличе себе не інакше як шляхтою (назва з яхівським коренем - "ях") та формує цілу низку орденських осередків на чолі з магнатами (магами - очільниками цих осередків).

Магнати та шляхта намагаються множити свої (та відповідно орденські) земельні володіння на схід, на Рось-Україну. Стає очевидним, що інтереси яхів на заході (ляхів, шляхти) перетинаються з інтересами яхів на сході (московських царів та їх татарського оточення).

Сторони вдаються до таємних переговорів, які мають узгодити стратегічні інтереси кожної групи яхів напередодні наступу московських військ на Велике князівство Литовське (див. матеріал "Битва під Оршею. Хто 1514 року не дав перекроїти карту Європи?").

Ідейним союзником яхів на заході (шляхти та магнатів) у перемовинах з Москвою виступає римський кесар та європейські орденські структури близькі до папства. Вони підтримують усі можливі спроби яхів боротися з рахмано-волхвівською системою та Першою роською Троянню.

Саме за їх порадою яхи на заході оберуть іншу, ніж у яхів на сході, стратегію боротьби за Росько-Українські землі.

Шляхта та магнати намагатимуться нищити простір просвітництва шляхом ідейного проникнення - усілякими угодами та уніями, статутами та орденськими повноваженнями, впливаючи на одноплемінців-яхів, які мешкають на роських землях, або переселяються туди.

Зусиллями яхів на заході (та їх покровителів) магнатські замки та шляхетські садиби на землях України, мають перетворитися на центри боротьби з рахманством і просвітництвом. З меж таких центрів має вестись таємна окультна (орденська) робота. Тут мають формуватись збройні загони, звідси має насаджуватись (серед народу) ідеологія покірності і рабства (кріпацтва).

В умовах посилення ворожої діяльності великих магнатських та шляхетських осередків, Рахмани та волхви намагатимуться унеможливлювати витік цінної інформації у бік ворожих сил. З 15-16 ст. н.е. вони будуть поступово утаємничувати свою діяльність.

Естафету нищення рахмано-волхвівської системи у 17 ст.н.е. продовжить нова династія московських царів - Романових (з 1613 року). Для цього Романови, та їх наступники, шукатимуть серед дрібної шляхти (місцевих яхів) спокусливих та піддатливих союзників.

Домовитись вдається з єзуітом за освітою, шляхтичем за походженням, Зиновієм-Богданом Хмельницьким. Сепаратною угодою цей шляхтич дозволить Москві накласти царську руку на частину українських земель (Гетьманщину).

У 1721 році цар Петро І робить черговий крок до ліквідації росько-української спадщини. Він перейменовує Московське царство наРосійську імперію (маючи на увазі державу Рось). Одночасно, цар намагатиметься використати давні літописні підробки (які посилено шукає) для оголошення московських прав на росько-українські землі.

Наступний удар по рахмано-волхвівській системі, готується у другій половині 18 століття, у період формування останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським ордену Святого Станіслава (1765 р.н.е.).

Цей орден розпочав цілу низку жорстоких антирахманських акцій (найактивніше у 1765-1772 роках) та обрав ціллю нищення не тільки багатьох волинських Рахманів та волхвів, але і Отців Першої Трояні.

Система просвітництва у цей період зазнає найпотужніших ударів, а виховання молодих кадрів, духовне шкільництво, майжезупиняється.

Після трьох розподілів Польщі та зникнення Польскої держави (до1795 р.н.е.) Волинню котяться чергові антирахманські хвилі підняті новими господарями краю - царською адміністрацією Романових.

Проводиться глибоке викорінення елементів просвітництва та нищення останніх груп Рахманів та волхвів, яким вдалось пережити орденські репресії 18 ст.н.е. Такі дії кладуть край існуванню останніх рахманських та волхвівських організацій.

Десь у середині 19 ст.н.е. зупиняється і утаємничена діяльність Першої Трояні та Старотців-Рахманів. Останні рахмани з оточення Першої Трояні намагаються емігрувати далеко за кордон імперії, або у віддалені її кінці.

Система просвітництва перестає діяти.

Але навіть попри виїзд останніх Рахманів за межі Волині, процес широких антипросвітницьких дій не зупиняється. Нищенню підлягають усі наявні ознаки та сліди діяльності Першої Трояні та рахмано-волхвівської системи.

У храмах, бібліотеках, зібраннях, вилучаються та нищаться давні дулібські, роські та українські артефакти: сакральні письмена, давньослов’янська атрибутика. Усі письмові твори, які говорять про часи Троянові (Трояні), Бусові (Бусів) вилучаються, нищаться та підміняються новими, кириличними.

На початках 19 ст.н.е., за наказом царя, членом масонської ложі "Золотого вінця", спадкоємцем відомого татарського роду Кара Мурзи, істориком Карамзіним, формується "История государства Российского". Цей твір стає гімном східному яхветизму та головним історичним джерелом для усіх підданних імперії Романових.

З того часу усіх росів-українців змушуватимуть вірити у "справжність" компільованих літописів та у "достовірність" написанної Карамзіним історії Російської імперії.

За задумом яхвету, народ України, як і усі слов’яни, мав забути історію своїх істинних героїв, духовних подвижників, усіх тих, хто тисячоліттями розбудовував Артанію, Дулібію, Рось, давню Україну, хто ніс просвітництво та духовні знання людям.

Цей народ мав отримати історію іншу, сформовану у чужих столицях, з сумнівними цінностями, з відкинутими знаннями про Предків, зі зрадливими героями, з поруйнованим світоглядом та яхветичними ідеями у середині.

То які висновки напрошуються зі сказаного? Про що говорить забута історія?

Головне, що ця історія підтверджує висновок, який зробили Старотці-Рахмани ще у 7-8 століттях: народ яхвету не здатен на духовне зростання і є неспроможнім до духовного просвітлення.

Яхвет, опустившись у стан непросвітленості, розсіявшись по світу, нав’язавши свої ідеї іншим народам, перейшов до відвертої боротьби зі Світлим Ірієм та Творцем, лукаво зневажив та розтоптав духовність, розміняв її на одинство, ритуалізм і рабствування перед антисвітом.

Він і нині, устами своєї еліти, каже неправду, називаючи себе взірцем слов’янскості, православності, любові до слов’янської історії.Очільники яхвету лукавлять, приписуючи своєму народу Божу ласку та святість.

Нині земне суспільство, відчуваючи розрив зв’язку з Творцем, стало на шлях глобальних негараздів. Воно одурманене різними ідеологіями, ігнорує вселенські закони та, прямо чи не прямо, заперечує роль Творця та Світлого Ірію.

А це надто небезпечно!

Терпіння Вишніх сил не є безмежним і тому варто замислитись над наслідками тієї війни, яка була розгорнута проти слов’янського світогляду, слов’янських подвижників, знань світобудови, які так необхідні людям.

Творець не може терпіти нехтування його законами. Через пророцтва він говорить нам про майбутній прихід нового Неба та нової Землі. І час змін невпинно наближається...

Слава Праотцям, Рахманам та волхвам!Слава Творцю та Світлому Ірію!

Джерела:

1. Влес книга. Дніпро, №4 – Київ, 1991.

2. Лозко Г.С., Велесова книга. Волховник. -Вінниця, 2007.

3. Повість врем’яних літ - Київ, 1990.

4. Літопис руський за іпатським списком. Переклад Л. Махновця. – К.1989.

5. Лаврентьевская летопись. (Полное собрание русских летописей. Том первый). Ленинград, 1926—1928 г.

6. Радзивилловская летопись // ПСРЛ. — 1989. т. 38.

7. Памятники литературы Древней Руси. XIII век. М., 1981. С. 236-425

8. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ) - www.lrc-lib.ru/?id=5

9. Дем’янов В. Що було до Русі?- Рівне, 1994.

10. Дем’янов В.О., Андрєєв О.А. Велич Дулібії.Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі) - Київ, 2006.

11. Дем’янов В.О., Андрєєв О.А. Велич Дулібії. Рось. Суренж.- Київ, 2007.

12. Карамзин Н.М. История госсударства Российского (в 12 томах) - http://www.bibliotekar.ru/karamzin

13. Старшая Эдда (древнеисландские песни о богах и героях) – АН СССР, 1963 г.

14. Младшая Эдда - Наука, Ленинград, 1970 г.

15. Статті - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles

16. Карти - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps

17. Сайт - http://rivne-surenzh.com.ua

© Times of Ukraine

друк сторінки | верх сторінки | попередня сторінка

Advertise with us | About us | Contact us

© Times of Ukraine. All rights reserved

Реклама у нас | Про нас | Пишіть нам

Independent information project

The Times of Ukraine

Незалежний інформаційний проект

The Times of Ukraine - "Таймс оф Юкрэйн"

- "Таймс оф Юкрейн" - "Часи України"

- "Времена Украины"

Times of Ukraine

When using materials of Times of Ukraine/Times of U in full or in part, the reference or the hyperlink to the Times of Ukraine/Times of U is obligatory. Not for commercial use. При повному або частковому використанні матеріалів Times of Ukraine посилання/активне посилання на проект обов'язкове